Українська
Українська
Русский
Русский
вул. Новозабарська 2/6,
м. Київ, 04074, Україна

Тел./Факс: (044) 501 90 44,
(044) 430 35 58

e-mail: office@sklo.kiev.ua

На главную Карта сайту Відправити листа
ПОШУК






Хмарка тегів

Останні новини

Чому українці їдуть або Національний економічний прагматизм заради збереження трудового та інвестиційного потенціалу

06-04-2018
Чому українці їдуть або Національний економічний прагматизм заради збереження трудового та інвестиційного потенціалу

На засіданні Національної тристоронньої соціально-економічної ради обговорювали з роботодавцями, профспілками та урядовцями збереження та розвиток трудового потенціалу України. Лунало багато дуже невеселих цифр. Минулий рік побив рекорд за кількістю пропозицій для українців від закордонних роботодавців, в порівнянні з 2014 роком кількість вакансій збільшилась майже у чотири рази!

Лише Польща за попередніми розрахунками Союзу підприємців і роботодавців країни бачить необхідність залучити для зростання економіки країни додатково 5 млн. трудових мігрантів.

Польські експерти кажуть, що з цих п'яти - три мільйони складуть українці. Саме стільки запрошень на роботу у 2018 році готова їм видати Польща.

Уявляєте цю цифру? Я, наприклад, бачу, як із мапи України зникають 10 міст із населенням у 300 тисяч чоловік. Тобто, в нас більше нема Херсона, Полтави, Чернігова, Черкас, Житомира, Сум, Хмельницького, Чернівців та ще пари міст. Схоже на сценарій фільму про апокаліпсис. Але, нажаль, це – наше сумне майбутнє, якщо Україну не врятує, як у тому ж фільмі, якійсь «супергерой». І я навіть знаю який саме – Національний (саме так, із великої літери!) економічний прагматизм.

Чому наші люди їдуть? Одні втомилися виживати. Другі - за можливостями: їх приваблюють умови для розвитку і зростання, статус. А треті - тому, що їх бізнес сподобався якомусь можновладцю чи вони вже не бачать сенсу його розвивати у українських економічних реаліях.

Тож сьогодні ми говоримо не лише про міграцію кадрів. Ми говоримо ще й про таке сумне явище, як міграція інвесторів. І саме завдяки цій дуальності процесу наша держава може понести непоправні втрати.

Безумовно, всі заходи, необхідні для збереження трудового потенціалу, які перераховували на засіданні НТСЕР, є дуже важливими. Це й підвищення заробітної плати, і офіційне працевлаштування, і соціальне страхування, і сучасна професійна підготовка. Однак ситуацію не виправити без створення умов для інвестування та ведення бізнесу.

Нам сьогодні часто кажуть, що підтримка вітчизняного виробника – це, мовляв, пострадянський пережиток. Міжнародні організації та більшість розвинених країн офіційно просувають пріоритет вільної торгівлі.

Насправді ж вони, включаючи країни G-20, дуже прагматично ставляться до своїх інтересів. Повірте, там величезний арсенал інструментів захисту та преференцій для власних виробників. Наприклад, локалізація публічних закупівель – серед найчастіше вживаних протекціоністських заходів.

Будете здивовані, але 17 із ТОП-20 протекціоністських країн – це країни G-20. Хоча публічно вони засуджують зростання кількості протекціоністських заходів. Чому ми не в змозі, зберігаючи конкурентне середовище, надати розумну перевагу власному виробнику, як це роблять лідери серед країн-протекціоністів – США, Індія, Саудівська Аравія, Китай?

Невже нашим виробникам завадили б 400 млрд. грн., які зосереджені у сфері державних закупівель? Маємо не купувати французькі гелікоптери, американські тепловози та китайські вишки, а виробляти їх у власній країні!

Захист національного виробника підвищує його конкурентоздатність. А відповідно – збільшує кількість робочих місць та надходжень до бюджету. І це наглядно доводить політика економічного прагматизму розвинених країн світу.

Чому ми ніяк не можемо відійти від сировинного експорту? Бо і тут не обійтися без державного стимулювання та протекціонізму. Умови ведення сировинного та переробного бізнесу мають значно вирізнятися на користь останнього.

Наведу ще один приклад країни-лідера списку світових протекціоністів – Індонезію. Традиційно сировинна країна стимулює переробний експорт. Навіть забороняє експорт необробленого какао, мінералів та руд. Як наслідок, зростає частка обробної промисловості в експорті.

Експорт зернових падає на 75%, проте майже вдвічі зростає експорт продуктів з борошна.

Якщо не навчимося стимулювати переробний експорт, будемо, замість того, щоб сіяти пшеницю та переробляти її на борошно, вирощувати на продаж рапс і сою та виснажувати українські чорноземи.

Чому в нас досі нема довготривалої економічної стратегії розвитку власних виробників?

Чому в Україні не розуміють, що від питань підтримки інвестицій та розвитку бізнесу залежить зростання нашої економіки, а, відповідно – і збереження трудового потенціалу країни?

 Всіх, хто сьогодні їде з України, об'єднує одне - вони їдуть через безнадію, від беззаконня, відсутність перспектив. Та з бажанням дати своїм дітям краще життя.

Тож невже ми не в змозі увімкнути національний економічний прагматизм та зробити свою країну привабливою для власних громадян?!