Українська
Українська
Русский
Русский
вул. Новозабарська 2/6,
м. Київ, 04074, Україна

Тел./Факс: (044) 501 90 44,
(044) 430 35 58

e-mail: office@sklo.kiev.ua

На главную Карта сайту Відправити листа
ПОШУК






usetrans.com sovvetik.ru nh-realarena.com Хмарка тегів

Останні новини

Скло на будь-який смак: європейські бренди наливають у рокитнівські пляшки. ФОТО

16-12-2020
Скло на будь-який смак: європейські бренди наливають у рокитнівські пляшки. ФОТО

Рокитнівський скляний завод працює на Рівненщині 122 роки і за цей час встиг стати візитівкою регіону, провідним виробником скляної продукції та експортером.

Зараз тут виготовляють ексклюзивну склотару, якої потребує сучасний споживач – пляшки зеленого і коричневого кольору, місткістю від 0,2 до одного літра. Продукція заводу відповідає європейським стандартам якості, тож її успішно продають у Німеччину, Бельгію, Чехію, Польщу, Грецію і ще ряд країн.

Сьогодні продукцію Рокитнівського склозаводу використовують усі провідні українські виробники пива, мінеральних вод і шампанських вин. Напевно, кожен із нас хоч раз у житті тримав у руках пляшку, виготовлену на Рівненщині.

Журналісти Бізнес.Району побували на підприємстві і подивилися, з чого та як виготовляють скло, поговорили з директором заводу про експорт, попит, кризові моменти і багато іншого.

Єдиний вихід – це експорт 

Директор  заводу Леонід Паробочий працює тут вже 19 років, з яких вісім – на керівній посаді. Розповідає, що підприємств, які випускають скляну тару, в Україні всього вісім. І технологія виготовлення майже ідентична на всіх склозаводах. Різним може бути обладнання і типи пляшок.

 

Зазвичай в основі скла лежить сода, доломіт, вапняк і барвник (зелений чи коричневий). Перемішують це все зі склобоєм – подрібненими пляшками, які здали на вторинну переробку. Суміш, яка згодом стає скляною масою, називається шихта. У середньому за рік завод виробляє 200 мільйонів пляшок. Реалізаційна ціна однієї стартує від трьох гривень.

Піч на Рокитнівському заводі – нова, зроблена на європейському рівні, як і інше обладнання. Запустили її всього рік тому і обійшлася вона у десять мільйонів євро.

Завод дає роботу 340 працівникам. Він не припиняв свою роботу в карантин через коронавірус і не зменшував обсяги виробництва. Підприємству, на щастя, вдалося уникнути поширення коронавірусної інфекції.

«Наше виробництво таке, що зупиняти його не можна. Піч запустили і вона мусить працювати 12-14 років. У ній постійно знаходиться розплавлена скляна маса і якщо вона застигне – піч стане непридатною для роботи. Звичайно, можна варити менше скла і зупинити одну лінію, але економічно це досить невигідно. Ліній у нас три», – пояснює Леонід Паробочий.

У карантин впав попит на продукти у склі як в Україні, так і в Європі. Знизились і об’єми продажів. Тож на Рокитнівському склозаводі почали шукати нові ринки збуту. Так як є тенденція до зниження українського попиту, єдиний вихід – це експорт.

«Знайти соду будь-якою ціною»

За час існування Рокитнівський склозавод пережив чимало негараздів – від економічних криз до дефіциту сировини для виготовлення скла.

Пісок для виробництва, за словами Леоніда Паробочого, добувають на власному кар’єрі у Рокитнівському районі. Саме тут перший власник заводу, бельгійський капіталіст Розенберг, викупив ділянку сипучих кварцових пісків і налагодив виробництво 12 мільйонів пляшок на рік.

Що стосується соди, то в України немає власних заводів з її виробництва. До 2014 року українські склярі брали сировину з Кримського содового заводу. Проте після тимчасової анексії Криму Росією вона стала недоступною.

Усім скляним заводам в один момент довелося адаптуватися до нових умов і шукати, де дістати соду. Леонід Паробочий каже, що стояло питання, де взяти сировину будь-якою ціною, бо завод має працювати.

Зараз вся сода – імпортована. Рокитнівський склозавод використовує польську, турецьку та іранську. Коли була кримська, то, звичайно, ціна була цікавіша. І спершу собівартість продукції різко зросла.

Завод до початку війни не працював з Росією, але загалом галузь працювала і Україна імпортувала російську склотару і потім через окупацію Криму і Сходу втратила ринки збуту.

«Два роки тому імпорт заборонили і це зіграло на руку місцевому виробнику. Проте впало споживання і купівельна спроможність людей. Коли вони біднішають, то обирають – купувати пиво, чи ні. Купувати його у склі, чи у сластиковій пляшці, що дешевше. Те ж саме стосується мінеральної води. Частина виробників цих продуктів в останні роки переходить із скла на пластик», – розповідає Леонід Паробочий.

За його словами, у Європі культура споживання інша. Європейці вважають, що якісна продукція має бути у склі. Деякі країни запровадили, а частина планує запровадити заборону на ПЕТ-пляшки.

 

«Наш сегмент у Європі – пивна пляшка»

Останніми роками склалася така тенденція, що Рокитнівський склозавод експортує близько 45 % продукції. Пляшки з Рівненщини їдуть у Євросоюз: країни Прибалтики, Польщу, Німеччину, Хорватію, Італію, Бельгію, Грецію, Чехію, а також у Білорусь і Вірменію.

До прикладу, сьогодні продукцію заводу використовують відомі німецькі компанії Krombacher та Warsteiner, польські Ambra та Platan, а фінський концерн Olwi купує пляшки, щоб розливати білоруський бренд «Лідське пиво».

В Україні тару із Рокитнівського склозаводу купують відомі компанії і бренди: «Карлсберг», «Оболонь», «Перша приватна броварня», Павлівський пивзавод, «Моршинська», «Йоданка» та багато інших.

«Наш сегмент у Європі – пивна пляшка, як і в Україні. Шлях до експорту був дуже довгим. Основним поштовхом до пошуку нових ринків збуту стала одна із найбільших фінансових криз – у 2008-2009 роках. До того часу ми майже все продавали на внутрішній ринок», – розповідає керівник склозаводу Леонід Паробочий.

Криза зумовила зростання цін на енергоносії, завод зазнав фінансових збитків і втратив ринки збуту продукції. Керівництво мусило оперативно вирішити кризову ситуацію. Брали до уваги будь-які пропозиції і за рік зрозуміли, з ким можна працювати, а з ким ні.

З часом нові ринки збуту в Україні і за її межами налагодили, виробництво модернізували і сьогодні українська пляшка по якості нічим не поступається європейській. Українську продукцію експортують у Європу і набагато далі.

За словами директора, до кожного клієнта в кожній країні, куди експортує склозавод, – індивідуальний підхід.

«У компаній і в країн, куди ми експортуємо, можуть бути різні вимоги. Дехто перед початком співпраці просить тестову пляшку або піддон. Одні кажуть, що хочуть приїхати на виробництво, інші – взагалі провести аудит», – пояснює керівник.

Без тестування пляшок – нікуди. Клієнти роблять вибірку з партії і в кожного своя методика. Спочатку візуально оглядають виріб. Потім перевіряють, чи відповідає тара технічним параметрам. Опісля можуть налити у пляшку пиво і подивитися, як вона іде по лінії, у якому вигляді доїжджає до кінцевого споживача.

Кожен етап на виробництві, за словами Леоніда Паробочого, має процедуру контролю якості. Тестують як сировину, так і готові вироби. Якщо пляшка не проходить тест, її забраковують і відправляють на склобій. Але, як правило, немає партії, яка не вдається.

На підприємстві діє Інтегрована система управління якістю і безпекою виробництва склотари, яка відповідає вимогам міжнародних стандартів ISO 9001:2008 та FSSC 22000:2015.

Як «народжуються» пляшки

Перше, що відчуваєш, потрапивши на виробництво – це спека і шум. У приміщенні дуже жарко, бо температура у скловарній печі досягає півтори тисячі градусів, а рівень шуму біля формувальних машин – близько ста децибел.

Спочатку ми потрапляємо у кімнату управління і контролю за роботою печі. Тут скловари за комп’ютерами роблять все необхідне, щоб з шихти і склобою зварити скло. Вони дивляться за параметрами, виробничим процесом, ведуть робочі журнали. На моніторах видно завантажувальну зону, варильну зону і можна побачити, як скло проходить кілька фаз.

Як і з чого виготовляють скло, нам розповів Станіcлав Огороднік – начальник відділу охорони праці та екології Рокитнівського скляного заводу:

«Доломіт і вапняк перетворюють у порохно. Воно сушиться, потім попадає у дозувально-змішувальне відділення. Там є ваги і відповідне обладнання. На комп’ютері вводять рецепт, який зробили у лабораторії. Суміш сиплеться на лінію, з лінії на змішувач. Далі це все зрошується водою і по галереї відправляється у бункер», – розповідає Станіслав Огороднік.

Далі, за словами спеціаліста, масу перемішують зі склобоєм і засипають у піч. Завдяки газу суміш «готується» у варильному басейні і цей процес іде безперервно. Потужність печі – 240 тонн скляної суміші за добу.

«На заводі працює три лінії. Спеціальними живильниками розпечена скляна маса подається на склоформувальні машини. Через очко, де стоять леза, відрізаються дві краплі, які потрапляють спочатку у чорнову форму, потім у чистову. Там завдяки тиску і вакууму робиться пляшка», – описує процес виготовлення тари Станіслав Огороднік.

Виглядає це справді вражаюче. Розпечені до червоного, наче лава, краплі скла падають у форми, де з блискавичною швидкістю перетворюються на пляшки.

Ще червоногарячий, але вже повноцінний виріб їде по конвеєру у піч відпалу. Там скло проходить процес, який називається відпуск, тобто, плавне охолодження. Станіслав пояснює, що пляшку не можна різко охолоджувати, бо вона просто розсиплеться.

«Треба «відпустити» пляшку, щоб вона була міцна і витримувала тиск, який створює шампанське чи пиво», – каже чоловік.

 

Після відпалу пляшки проходять контроль якості, потім їх пакують у сучасні групові транспортні пакети на базі європіддонів з застосуванням термоплівки і відправляють на склад. Там вони і чекають свого «зіркового» часу.

Не зважаючи на кризи, пандемію та інші повороти історії, які довелося пережити, Рокитнівський скляний завод залишається візитівкою Рівненщини, надійним виробником-експортером та показує високу якість продукції, яку хочуть купувати у різних куточках світу.